|
Жартівливі пісні— численні за кількістю і розмаїті за тематикою — становлять значний розділ української народної пісенності, це здавна було відзначено фольклористами. Ще в середині минулого сторіччя М. Закревський підкреслив, що в цих піснях бачимо «привілля для веселощів, іронії, дотепу українця, без яких він не може жити. Ця веселість тим привабливіша, що вона непідробна, природна; а дотепність, неначе іскра, часто з’являється несподівано і з блиском».
На відміну від ліричних пісень про кохання та родинне життя, йкі можуть виконуватися і в гурті й на самоті, жартівливі потребують аудиторії, бо розраховані на співучасть, на те, щоб дотеп, каламбур, жарт був почутий, розрадив і розвеселив слухачів. Жартівливі пісні часто виконуються як приспівки до танцю.
Від добродушного гумору до в’їдливого глузування — такий широкий настроєвий діапазон жартівливих пісень. Іронія просвічує у самохарактеристиках: «хоч я гарна, та ледащо...», «чи я собі не хазяйка та не господиня — три дні хати не мела, сміття по коліна»; в жартівливих піснях постійно звучить протиставлення
бідних і багатих
щедрих і скупих
роботящих і ледарів
скромних і хвалькуватих
примітних і незугарних
кмітливих і недотеп
красивих і поганих на вроду,
причому виразна перевага надається першим. Так створюється колективна думка про народну мораль, етику й естетику. Сміху бояться навіть ті, хто нічого не боїться. Хоч сміх не відбирає ні життя, ні маєтку, одначе винний почуває себе перед громадським сміхом, за влучним висловом М. Гоголя, «як зв’язаний заєць». Хіба не таким «зайцем» почуває себе жених-невдаха з відомої пісні, який боїться батька, матері, собаки і навіть мишей у хаті своєї дівчини, через що й одержує одкоша, або роззявляка, який «коня гля- дав — на нім був, коня глядав сивого аж до рана білого». Іронією сповнені пісні про «несамокритичних» дідів, які, уповаючи на своє багатство, сватаються до бідних дівчат, так само висміюються й багачки, які «сидять дома з кіньми та волами», а вбогі йдуть заміж «з чорними бровами». У жартівливих піснях показано смішні сторони родинних взаємин тещі й. зятя, свекрухи й невістки, чоловіка й жінки, кумів тощо.
Найдавніші записи українських жартівливих пісень знаходимо в польських та російських співаниках XVII ст., чимало записаних тоді пісень дожило до наших днів. Серед них «Чом, чом, чому босо ходиш», «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став», «Ой не стій під вікном», «Та орав мужик край дороги», «Перестань, перестань до мене ходити» та ін. Пісні «Ой під вишнею, під черешнею», що звучить у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка», відома ще з записів XVIII ст.
Публікація жартівливих пісень (у зб. М. Максимовича, Б. Залєського, Жеготи Паулі) починається у першій половині XIX ст. Жартівливі пісні,— органічний складник української драматургії — комедій та водевілів,— були і залишаються дійовою виховною силою, висміюючи все, з чим не мириться народне уявлення про людську поведінку, і тим самим утверджуючи здорові морально-етичні й естетичні погляди. |
